Тема 3. Виробничі системи. Підприємство як виробнича система
3.1. Застосування теорії систем до організації виробництва..
3.2. Виробничі системи.
3.3. Поняття підприємства, його задачі та ознаки.
3.4. Підприємство як виробнича система.
3.1. Застосування теорії систем до організації виробництва.
Вперше теорія систем стосовно організації виробництва була застосована в 50-х роках ХХ століття. Значно раніше вона використовувалась в технічних науках. Поняття “система” походить від грецького sýstëma – ціле, складене з частин, з‘єднання – множина елементів, що знаходяться у відносинах і зв‘язках між собою і утворюють цілісність, єдність.
Визначення системи можна сформулювати так: система – це певна цілісність зумовленої сукупності взаємозалежних частин, кожна з яких внаслідок функціональної взаємодії робить свій внесок у характеристику цілого (у нашому випадку – фірми, організації, підприємства) або: система – це сукупність взаємодіючих елементів, що складають цілісне утворення з певними якостями, які відсутні у окремих її елементів.
Розрізняють три види систем: технічні, біологічні, соціальні (соціально-економічні). Для кожної з цих систем характерні властиві тільки їй риси і закономірності, хоча разом з тим вони мають багато спільного.
З точки зору виробництва, важливим є вивчення законів і закономірностей соціально-економічних систем, які включають: виробничо-господарські комплекси, підприємства, галузі, регіони і економіку країни в цілому.
Виробництво є соціально-економічною системою:
- соціальною – тому, що основним її елементом є люди;
- економічною – тому, що в процесі праці людей створюються матеріальні блага.
Соціально-економічні системи – це складні системи , причому окремі її елементи не мають тих якостей, які характерні для неї в цілому. Так, окремі цехи підприємства випускають певні види продукції (напівфабрикати), але вони не створюють того продукту, який випускають вони разом.
Кожна соціально-економічна система (підприємства, об’єднання тощо), як і будь-яка інша система, складається з певної кількості структурних елементів.
Елемент системи – це структурно-утворююча одиниця з однією або декількома властивостями, які є умовою входження її у систему (де ці властивості проявляються) і які визначають її місце у внутрішній організації системи.
Основні ознаки елементів:
1. Структурна автономність – елементи існують і розвиваються в рамках системи, підчиняються умовам її функціонування. Мета всієї системи визначає конкретну форму існування складових її елементів.
2. Функціональна специфіка – кожний елемент виконує певну дію (функцію), яка може проявитися тільки при наявності взаємодіючого елемента.
3. Здатність взаємодіяти з іншими елементами – елемент може виконати своє призначення тільки за умови взаємодії з іншими елементами (елементом).
4. Функціональна інтегрованість елементів – це здатність їх взаємодіяти між собою. Вона основана на тому, що багато властивостей елемента (або окремі з них) є необхідною умовою його входження в систему і функціонування в ній.
Наявність великої кількості елементів і їх взаємозв’язків часто затрудняють аналіз системи. Тому групи елементів з однорідними ознаками об’єднують у підсистеми і розглядають взаємозв’язки між ними.
Підсистема – це виділена за певною ознакою частина системи, яка має характерні особливості і взаємопов’язана з іншими частинами системи. Її можна розглядати як самостійну систему.
Кожна соціально-економічна система складається з двох самостійних, але взаємопов’язаних систем – керуючої і керованої.
До керуючої відносяться усі елементи і підсистеми, які забезпечують процес управління. Важливим її елементом є організаційна структура управління.
До керованої відносяться усі елементи, які забезпечують процес створення матеріальних благ або надання послуг. До неї відносяться усі елементи і підсистеми цехів, підприємств, об’єднань, галузей тощо.
Взаємодія керуючої і керованої систем здійснюється за допомогою зв’язків, які встановлюються між функціонально однорідними їх елементами (наприклад: головний технолог – технологія і т.д.).
Існують різні класифікації систем за певними ознаками. Слід відзначити системи:
матеріальні (неорганічної природи і живі);
абстрактні (поняття, гіпотези, формалізовані, логічні, тощо);
закриті – мають жорсткі фіксовані межі, їхні дії відносно зовнішнього середовища незалежні;
відкриті – характеризуються взаємодією із зовнішнім середовищем. Така система не є самозабезпеченою, залежить від енергії, інформації і матеріалів, які надходять ззовні.
Система характеризується:
специфічною поведінкою;
закономірностями розвитку;
результатами;
характеристиками місця і часу;
обсягом, широтою, швидкістю, складом і спрямованістю зміни й розвитку.
Системі притаманні певні функції. Функція системи є способом дії системи при взаємодії із зовнішнім середовищем і проявом її якісних властивостей. Зміна зовнішніх умов спричиняє зміну способу дії системи, тобто приводить до зміни функції системи.
Дослідження виробництва як процесу створення матеріальних благ, як виробничого процесу на підприємстві і як організаційної структури вимагає системного підходу до розгляду підприємства як виробничої системи зі всіма необхідними ознаками і до організації процесу виробництва у просторі і часі. Це дозволяє сформувати цілісну уяву про виробничу систему, пояснити її поведінку у різних умовах і ситуаціях та виробити дієві методи впливу у випадку відхилень від нормального стану.
3.2. Виробничі системи
Виробничі системи – це особливий клас систем, що складаються з ресурсів (технічні, технологічні, кадрові, просторові, фінансові, інформаційні та ін.), предметів і знарядь праці та інших елементів, необхідних для функціонування системи, у процесі діяльності якої створюється продукція чи послуги.
Функція виробничих систем (сам процес діяльності) полягає у переробленні ресурсів для створення продукту (товарів, послуг). Ресурси, які надходять із навколишнього середовища і дають імпульс функціонуванню системи є відправним пунктом виробничого процесу. Принципова та більш розгорнута схеми структури виробничої системи наведена на рис. 3.1. та 3.2.
Рис. 3.1. Спрощена принципова структура виробничої системи.
Перетворення входу системи на її вихід відбувається за рахунок виробничого процесу, внаслідок якого ресурси перетворюються у продукцію.
В основу виробничої системи покладено два поняття – виріб і виробництво. В системі вони займають різні місця: перше є результатом у вигляді продукту (товар, послуга), а друге – є діяльністю, спрямованою на його створення (процес).
Елементами виробничої системи є люди і матеріальні об’єкти – праця, засоби і предмети праці, технологія і організація виробництва. Їхнє поєднання у просторі і часі забезпечує виробництво продукції.
Як і кожна система, виробнича система має свою структуру. Під структурою виробничої системи розуміють сукупність елементів і стійких зв’язків між ними, що забезпечують цілісність системи і її тотожність самій собі (збереження основних властивостей системи під дією внутрішніх і зовнішніх змін).
Виробничі системи є складними, відкритими, динамічним системами. Їхня складність обумовлена великою кількістю та різноманіттям внутрішніх змінних, а відкритість характеризує взаємодію із зовнішнім середовищем (зовнішні змінні), динамічність – полягає в тому, що виробнича система постійно зазнає змін.
Внутрішні змінні є характеристикою самої виробничої системи. Це – цілі, завдання, структура, технологія, працівники. Їхній взаємозв‘язок показаний на рис. 3.3.
Межа системи Зовнішнє середовище
Процес перетворення
Виробничий
процес
(технологія)
Зворотний зв’язок Зворотний зв’язок
Рис. 3.2. Структура виробничої систем
Рис.3.3. Взаємозв‘язок внутрішніх змінних.
Цілі – це конкретний, кінцевий стан або очікуваний результат організації. Кожна служба чи підрозділ має свої цілі, крім загальної.
Структура – це сукупність відділів та служб, рівнів управління і видів робіт, які виконують служби або підрозділи.
Завдання – це види робіт, які необхідно виконати певним способом та в обумовлені терміни. Це робота з предметами праці, інформацією та людьми.
Технологія – це засіб перетворення вхідних елементів (матеріалів, сировини тощо) у вихідні (продукт, виріб).
Працівники – найважливіший фактор внутрішнього середовища, що впливає на систему.
Внутрішні змінні значною мірою контрольовані. Керівники створюють і реалізовують набір внутрішніх змінних через процес організації виробництва.
Складові зовнішнього середовища (зовнішні змінні), маючи великий вплив на виробничу систему, є менш контрольованими. Вони взаємозалежні, динамічні, характеризуються невизначеністю і складністю.
Фактори зовнішнього середовища доцільно ділити на дві групи:
Фактори прямої дії, які безпосередньо впливають на діяльність організації і самі залежать від цієї діяльності поділяються на:
державні органи влади;
система економічних відносин у державі;
споживачі і постачальники;
конкуренти;
законодавчі акти;
партії та інші громадські організації тощо.
Фактори непрямої дії не впливають безпосередньо на діяльність організації, а через певні механізми і відносини. До них слід віднести:
стан економіки та особливості економічних відносин;
рівень техніки та технології, науково-технічного прогресу;
міжнародне оточення та міжнародні події;
політична ситуація та соціально-культурне середовище тощо.
Фактори внутрішнього і зовнішнього середовища виробничої системи взаємозалежні і мають вплив на результати її діяльності. У результаті їх взаємодії виробнича система виконує свою місію.
Великі складові частини виробничих систем самі можуть виступати системами, наприклад цех, виробнича дільниця. Вони можуть складатися з дрібніших систем (бригада, робоче місце тощо).
У загальній структурі виробничої системи можна виділити декілька взаємопов’язаних і взаємодіючих підсистем – технологічна, технічна, організаційна, економічна, соціальна, науково-технічна, інформаційна, логістична.
Технологічна підсистема: елементами її є предмети праці, окремі процеси та операції. Являє собою набір правил і норм, які визначають послідовність виконання операцій в процесі виробництва. Вона досить гнучка, швидко пристосовується до змін, зумовлених науково-технічним прогресом.
Технічна підсистема - обумовлена структурою і змістом технологічної системи, вимогами НТП. Її елементами є окремі технічні засоби, ув’язані в одну виробничу лінію. Ця підсистема відображає виробничі потужності підприємства. Вона не дуже гнучка і повністю адаптується до змін зовнішнього середовища.
Організаційна підсистема - забезпечує раціональне використання обладнання, предмети праці і виробничі площі, створює умови для виконання виробничих процесів. Характеризує організаційно-технічний рівень виробництва.
Економічна підсистема - виражає єдність господарських зв’язків у неперервному русі виробничих фондів.
Соціальна підсистема - виражає відносини в колективі.
Науково-технічна підсистема - забезпечує довгострокову науково-технічну політику розвитку виробництва на основі досягнень науково-технічного прогресу.
Інформаційна підсистема - є вихідною базою для усіх підсистем. Забезпечує раціональні інформаційні потоки на підприємстві.
Логістична підсистема - формує інтегрований матеріальний потік на підприємстві.
Усі підсистеми взаємопов’язані і при своїй єдності складають систему будь-якої ланки виробничої системи.
3.4. Підприємство як виробнича система
Відповідно до закону “Про підприємства в Україні” основною організаційною ланкою економіки України є підприємство. Це основна первинна ланка в економічній системі країни, яка виготовляє та реалізує продукцію і послуги згідно з своїми цілями.
Головною метою підприємства, як правило, є досягнення максимального прибутку. Але, залежно від ситуації, прибуток може бути лише одним з компонентів діяльності підприємства. Іншими цілями на певному стані можуть бути завоювання позицій на ринку, початок випуску нової продукції тощо.
Серед задач, які вирішує підприємство у своїй діяльності і яка прямо впливає на результат є повне і своєчасне задоволення потреб споживача. Для цього підприємство повинно забезпечити:
конкурентноздатність продукції та послуг;
розвиток і підвищення ефективності виробництва;
прискорення науково-технічного прогресу;
належні умови для високопродуктивної праці;
розширення ринків збуту.
Для промислового підприємства характерні виробничо-технологічна та організаційно-економічна єдність, господарська самостійність.
Виробничо-технологічна єдність означає тісний взаємозв’язок усіх підрозділів підприємства. Технологічний взаємозв’язок доповнюється допоміжними і обслуговуючими підрозділами.
Організаційно-економічну єдність характеризує наявність:
єдиних органів управління;
єдиного виробничого колективу;
адміністративної відокремленості;
взаємозв’язку плану виробництва з необхідними для цього матеріальними, трудовими, технічними і фінансовими ресурсами;
організації діяльності на основі комерційного розрахунку.
Організаційно-економічна єдність визначає господарську самостійність підприємства, яка передбачає:
самозабезпеченість необхідними основними і оборотними засобами для здійснення виробничої діяльності і надання послуг;
самостійний збут виготовленої продукції;
наявність самостійної закінченої системи звітності і бухгалтерського балансу.
Підприємство функціонує на підставі закону України “Про підприємства в Україні”, а також законів, що регламентують відносини власності, ЗЕД, систему оподаткування, приватизацію майна, оплату праці тощо.
Основним завданням підприємства є випуск продукції чи надання послуг. Класифікація видів продукції наведена на рис. 3.4.
Кінцевою вважається продукція, яка виробляється підприємством і передається іншим господарським суб’єктам. Вона може бути споживчою, що використовується безпосередньо (наприклад консерви, меблі тощо) та інвестиційною (виробничою) – для виробництва інших продуктів (машини, інструменти тощо).
Рис. 3.4. Укрупнена класифікація продукції
Проміжна продукція у багатостадійному виробництві використовується у наступних процесах як фактори виробництва (наприклад, ніжки для столів на меблевій фабриці є проміжним продуктом).
Відходи – це продукти, які залишаються при виробництві або використанні виробів і не можуть бути використані у вигляді споживчих або інвестиційних продуктів. Їх або переробляють, або знищують.
Особливе місце займає виробництво послуг. Під послугами розуміють будь-який захід чи вигоду, які одна сторона може запропонувати іншій. Надання (виробництво) послуг може бути або не бути пов’язане з товаром у його матеріальному вигляді. Тому розрізняють два види послуг: виробничі (матеріальні) і невиробничі (нематеріальні).
Послуги першого роду опосередковують матеріально і пов’язані з матеріальними продуктами. Надання таких послуг за змістом не відрізняється від процесу праці в матеріальному виробництві. Другий вид послуг не пов’язаний з матеріальними продуктами і направлений безпосередньо на людину або її оточення.
Для теорії і практики організації виробництва на виробничому підприємстві важливе і принципове значення має розгляд підприємства як системи. При цьому слід виходити з наведеного вище означення, що виробничі системи – це особливий клас систем, що складаються з працівників, предметів і знарядь праці та інших елементів, необхідних для функціонування системи, у процесі діяльності якої створюється продукція і послуги.
Підприємство можна розглядати як виробничу систему тому, що воно має всі характерні для системи ознаки. До таких характерних ознак функціонування підприємства як виробничої системи відноситься [2, с.11]:
цілеспрямованість – здатність створювати продукцію, надавати послуги;
поліструктурність – одночасне існування на підприємстві взаємопереплетених підсистем (цехів дільниць відділів), де майже кожний елемент системи одночасно входить до декількох підсистем і функціонує відповідно до їх вимог та цілей;
відкритість – проявляється у тісній взаємодії підприємства з зовнішнім середовищем – у матеріальному, енергетичному, інформаційному, фінансовому та інших видах обміну з зовнішнім середовищем;
складність – вона містить велику кількість елементів системи з чисельними і, як правило, альтернативними зв’язками та велику кількість процесів, що здійснюються.
Підприємство – це велика і складна система, яку утворює сукупність виділених підсистем. Підсистемами є цехи, дільниці, відділи, які в свою чергу складаються з елементів різної складності – працівники, предмети та знаряддя праці тощо. Схематично підприємство як складну організаційну структуру можна зобразити наступним чином (рис. 3.5).
Рис.3.5. Підприємство як складна система
Підприємство є складною ієрархічною системою, ступенями якої є корпус, цех, дільниця, робоче місце. Перші з них є виробничими системами більш високого рівня і порядку. Структурним елементом нижчого порядку підприємства, як системи є робоче місце. На робочому місці поєднуються засоби праці, предмети праці і сама праця.
Усі ступені ієрархії можуть поділятися на підсистеми функціонального характеру, зокрема:
група підсистем виробничих процесів (підготовка виробництва, основні виробничі процеси, технічний контроль, контроль якості продукції, організація праці);
група підсистем, які визначають склад елементів процесу виробництва (засоби праці, предмети праці, кадри);
група підсистем управління підприємством (техніко-економічне планування, матеріально-технічне постачання, збут, фінанси, оперативне планування виробництва, бухгалтерський облік та економічний аналіз, науково-технічна і соціально-економічна інформація).
Кожна ланка підприємства і кожна функціональна підсистема є також і кібернетичними підсистемами. Вони мають об’єкт і суб’єкт управління, що пов’язані між собою каналами зв’язку.
Система виробничої діяльності підприємства базується на трьох функціональних підсистемах: підсистема переробки; підсистема забезпечення; підсистема управління (рис. 3.6).
У процесі діяльності переробної підсистеми ресурси змінюють свою форму і перетворюються на товари, які відрізняються від них на величину доданої вартості.
Підсистема забезпечення складається із трьох функціональних підсистем нижчого порядку:
підсистема технічної підготовки виробництва нових продуктів (послуг) – (функції науково-експертного пошуку, конструкторської розробки, технологічного проектування);
підсистема технічного обслуговування виробничої системи у процесі її функціонування (виготовлення робочого інструменту та оснастки, проведення ремонтних робіт, виконання транспортних та складських операцій);
підсистема ресурсного забезпечення виробничих процесів (підтримує на необхідному рівні забезпечення виробничого процесу матеріалами, енергією, інформацією).
Основне завдання цієї підсистеми полягає у забезпеченні переробної підсистеми, починаючи від науково-технічної підготовки виробництва і до його ресурсного забезпечення.
Підсистема управління, використовуючи зовнішню та внутрішню інформації, забезпечує формування завдань та управлінських рішень стосовно діяльності системи відповідно до її завдань, планування використання виробничих потужностей, диспетчеризацію, управління матеріально-технічними запасами, контроль якості тощо.
Рис. 3.6. Функціональна модель виробничої системи.
Слід відзначити, що кожна ланка системи, підсистеми будь-якого рівня відображує найбільш суттєві риси системи більш високого рівня, частиною якого вони є.
Підприємство є динамічною системою, яка може змінюватись, переходити з одного якісного стану в інший, залишаючись при цьому системою завдяки певним властивостям. Основними серед них є:
результативність – здатність створювати продукцію або подавати послуги, що забезпечується організацією виробничої системи;
надійність – стійке функціонування, здатність локалізувати у порівняно невеликих частинах системи негативні наслідки стохастичних збуджень, що проходять як всередині системи, так і у зовнішньому середовищі;
гнучкість – здатність пристосовувати виробничі системи до зміни умов зовнішнього середовища, передусім до підвищення рівня конкуренції, зміни потреб ринку тощо;
керованість – характеристика процесу управління підприємством як системою. Система керована, якщо в заданий час досягає цілі управління і при цьому вкладається у обмеження по ресурсах. Система некерована, якщо цілі не досягаються; погано керована, якщо ціль досягається не точно, а приблизно чи виходить за встановлені обмеження по ресурсах;
функціонування – нормальний стан підприємства як виробничої системи, основою якого є здійснення виробничого процесу. Цей процес змінює елементи виробничої системи – одні з них (матеріали) перетворюються у готову продукцію і покидають систему, а інші (станки, інструменти) поступово зношуються і замінюються новими. Таким чином, виробничі системи перебувають у динамічній рівновазі, тобто система зберігається при неперервній зміні. Ця властивість забезпечується структурою системи, тобто її організацією.
Вищеназвані властивості виробничих систем зумовлюють їх інерційність – встановлена структура системи підтримується до тих пір, поки вона суттєво не зміниться у результаті нагромадження невеликих внутрішніх і зовнішніх змін або внаслідок цілеспрямованого удосконалення організації системи.
Закони організації виробничих систем
Під законом організації виробничих систем слід розуміти необхідні, суттєві і стійкі взаємозв’язки між елементами виробничої системи та системою і зовнішнім середовищем.
Закони організації виробничих систем в основному відповідають загальним законам організації, але, разом з тим, більш пристосовані до виробничих систем.
В навчальній літературі відображено декілька підходів до встановлення законів організації виробничих систем. Зокрема, Васильков В.Г. [с. 41] закони організації виробничих систем поділяє на закони статики та закони розвитку.
Серед законів статики виробничих систем виділяють:
1. Закон відповідності виробничих систем цілям, які перед ними поставлені. За цим законом, кожна з систем цілеспрямована на досягнення певної мети, що передбачає розроблення системи цілей та шляхів їх реалізації. Зі зміною цілей система також змінюється, а функціонування системи, підсистем та елементів оцінюється ступенем досягнення мети.
2. Закон відповідності організації виробничої системи зовнішньому середовищу. Він потребує відповідності системи економічним законам, правовим нормам держави та нормативним документам, державним стандартам, системам вищого рангу тощо.
3. Закон внутрішньої відповідності елементів виробничої системи. Він виражає необхідність відповідності елементів системи один одному. Це стосується перш за все відповідності: сировини та продукції технологічному процесу, устаткування технологічному процесі, кваліфікації робітників устаткуванню та технологічному процесові, форми організації виробничого процесу виду продукції тощо.
4. Закон відповідності зв’язків елементів виробничих систем їх властивостям і сутності системи. Він встановлює, що усі зв’язки взаємодії між елементами системи повинні відповідати їх властивостям та виражати сутність системи, забезпечувати взаємну відповідність підсистем і визначати їх просторове розташування.
5. Закон резервів у виробничих системах. Він зумовлений необхідністю компенсації відхилень від параметрів функціонування системи, що можливе за рахунок резервів ─ організаційних, інтенсивно-екстенсивних, ресурсних, часових, інформаційних.
6. Закон усунення надлишковості, який означає, що кожна виробнича система має бути завершеною і зв’язаною з іншими системами лише необхідною кількістю зв’язків.
Найсуттєвішими серед законів розвитку виробничих систем вважаються:
Закон інерції. Він стверджує об’єктивну властивість системи зберігати свій стан аж до впливу на нього інших факторів.
Закон еластичності відбиває спроможність виробничих систем формуватися, змінюватися з часом зі зміною умов. Дія цього закону обумовлена, переважно, вимогами зовнішнього середовища. Розрізняють оперативну та стратегічну еластичність виробничої системи. Оперативна еластичність забезпечується переважно за рахунок внутрішніх резервів системи (організаційних, матеріальних тощо), а стратегічна вимагає суттєвих зусиль та заходів (перепідготовка кадрів, зміна обладнання тощо).
Закон безперервності вдосконалення обумовлює необхідність удосконалення виробничих систем відповідно до зміни стану і вимог зовнішнього середовища та цілей, що виникають в процесі їх розвитку. Система вдосконалюється в процесі власного розвитку, а усі зміни здійснюються в межах її еластичності.
Наведені закони організації виробничих систем можуть доповнюватися специфічними законами функціонування окремих елементів системи.
Петрович Й.М. та Захарчин Г.М. [15, с. 13-14] виділяють такі закони організації виробництва:
Закон адаптації. Забезпечує ефект зниження чутливості виробничої системи до подразників зовнішнього середовища; таким чином підвищується ступінь життєздатності підприємства при будь-яких умовах.
Закон пріоритету. Фокусує конкретне в загальному, що дозволяє виділити головні завдання.
Закон активності. Передбачає розумний баланс між акумулюванням енергії та її використанням, що проявляється в нагромадженні виробничого потенціалу і ефективній його віддачі. Цей закон співзвучний із законом руху.
Закон корисного ефекту. Заставляє завжди діяти з позиції вигоди і оцінювати за допомогою коефіцієнта реальності і коефіцієнта віддачі результати функціонування системи.
Закон зворотного зв’язку. Трактується ще як закон причин і наслідків. Визначає характер впливу (прямий, непрямий) і характер віддачі.
Універсальний закон інерції. Дозволяє стало функціонувати виробничій системі у вибраному напрямку за різних умов, детермінувати поведінку і прогнозувати дії системи.
Закон руху. Забезпечує певний розумний ритм і еволюційну форму розвитку системи відповідно до зміни зовнішніх чинників середовища.
Закон “золотого січення”. Сприяє формуванню правильних пропорцій і оптимальному співвідношенню між принципами організації, що забезпечить побудову ідеальної моделі організації виробничої системи.
Співвідношення золотого січення (0,618 + 0,382 = 1) доцільно прийняти критерієм ефективності організації стійкого розвитку і функціонування підприємства. Це означає, що у стійкій економічній системі підприємства частка організованості і впорядкованості повинна складати не менше 0,618 (61,8 %), а частка кризових явищ не повинна перевищувати 0,382 (38,2 %). При такому співвідношенні економічна система підприємства зберігає достатню керованість і стійкість.
Разом з законами організації виробничих систем, Петрович Й.М. та Захарчин Г.М. [15, с. 13-14] виділяють закономірності організації виробничих систем, які доповнюють і конкретизують дію законів. Це такі закономірності:
- відповідність організації виробництва її цілям;
- відповідність форм і методів організації виробництва рівню розвитку його матеріально-технічної бази;
- відповідність організації виробництва конкретним виробничо-технічним умовам;
- відповідність між рівнем організації виробництва і системою управління;
- еволюція форм і методів організації виробництва адекватно до основних тенденцій економічного розвитку.
Знання та урахування законів організації у практичній діяльності дозволяє забезпечити створення ефективної організаційної структури та налагодження оптимального виробничого процесу і функціонування системи в цілому.
Контрольні запитання
Розкрийте суть поняття “система” та вкажіть, які класифікаційні ознаки систем застосовуються стосовно організації виробництва?
Що таке функція системи і які функції характерні для виробничих систем?
Охарактеризуйте спрощену модель виробничої системи.
У чому полягає складність, відкритість та динамічність виробничої системи?
Дайте поняття елементів системи та підсистеми.
Охарактеризуйте функціональну модель виробничої системи.
У чому полягає мета діяльності підприємства та які задачі воно вирішує?
Розкрийте суть виробничо-технологічної та організаційно-економічної єдності, господарської самостійності підприємства.
Наведіть класифікацію видів продукції та дайте поняття послуг.
Чому підприємство можна розглядати як виробничу систему?
Дайте характеристику підприємства як складної ієрархічної системи.
Вкажіть та охарактеризуйте основні властивості підприємства як динамічної системи.
Охарактеризуйте підприємство як виробничу систему з позицій системного підходу.
Охарактеризуйте закони організації виробничих систем.
|
