ГБУК г. Москвы БИБЛИОТЕКА УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ
Украинцы России
Художник
Владимир БОРОВИКОВСКИЙ
ИНФОРМ-БЛОК
«Красоту ее Боровиковский спас…» Яков Полонский
Боровиковский В.Л. Потрет М.И.Лопухиной", который называют "русская Мона Лиза"
Электронное издание БУЛ
Выпуск посвящается 255-летию со дня рождения Владимира Лукича Боровиковского (1757-1825), украинского и российского художника, мастера портрета.
На русском и украинском языках
Составитель В.Г. Крикуненко
vitkrik@yandex.ru, тел. 631-34-17, 831-40-95
Москва
6 августа 2012 г.
От составителя
Нынешний август для ценителей русского и украинского искусства примечателен двумя юбилеями: мы отмечаем 255 лет со дня рождения всемирно известного мастера портретной живописи Владимира Боровиковского и 275 лет со дня рождения его не менее выдающегося современника, основоположника русской исторической живописи Антона Лосенко.
Оба они, трудившиеся во славу России, по праву считаются и украинскими художниками, и не только по своему происхождению, но и по тому несомненному вкладу, что сделали оба в изобразительное искусство своей родины — Украины.
Важно заметить, что украинцы в течение нескольких веков были придворными живописцами королей и императоров. Это свидетельствует об их очень высоком рейтинге среди художников-современников.
У польского короля Ягайлы был православный маляр Андрей Русин из Волыни. Его хорошо помнят и ценят в современной Польше. У Лжедмитрия І и Марины Мнишек — львовянин Шимон Богушович… Екатерина ІІ гордилась Дмитрием Левицким. Русская императрица писала французским энциклопедистам: "Наш Левицкий не хуже вашего Фрагонара". Владимир Боровиковский — художник и Екатерины ІІ, и Павла І, и Александра I…
Вспомним и других выходцев с Украины, обогативших русское искусство: Иван Крамской (Острогожск, Слобожанщина), первый в России академик гравюры Тарас Шевченко, Илья Репин (Чугуев), Казимир Малевич (Киев), Давид Бурлюк (Сумщина)… Жизнь и творчество каждого из них — свидетельство нерасторжимых культурных связей, которые необходимо беречь и развивать.
В серии дайджестов «Личность в истории культуры» и информ-блоков («Украинцы России» и др.), являющихся электронными изданиями нашей Библиотеки, этой теме уделяется постоянное внимание. Так, в одном из последних выпусков рассказывалось о самобытном творчестве Давида Бурлюка (см. сайт БУЛ, печатные выпуски — в читальном зале Библиотеки).
Надеемся, что нашим читателям будут интересны и фигуры тех художников-украинцев, кто в далеком уже восемнадцатом веке своим творчеством утверждал высокий и непреходящий авторитет русского искусства.
Данный выпуск посвящается юбилею уроженца Полтавщины В.Л Боровиковского, походившему из украинских козаков; следующим в серии «Украинцы России» предстанет сын Черниговщины и также наследник славного козацкого рода — Антон Лосенко.
Академік портретного живопису
В олодимир Лукич Боровиковський народився 24 липня (ст. ст.) 1757 р. в Миргороді. На той час у містечку налічувалося лише 656 "обивательських домів", але це було полкове місто, центр полку, тобто й військової, і територіально-адміністративної одиниці. З Миргородським полком були так чи інакше пов'язані всі родичі майбутнього художника. Служба в полку, проте, не конче означала участь у бойових діях: частіше доводилося виконувати суто цивільні, чиновницькі обов'язки.
Батько Володимира Боровиковського, Лука Боровик, мав звання значкового товариша, що прирівнювалося до чину поручика в російській армії і дозволяло йому вважатися дворянином "із малоросійської шляхти". Сім'я, однак, не була особливо багатою. Її власність складалася з будинку в Миргороді та невеликих ділянок землі під Миргородом і Хоролом.
У 1774 р. сімнадцятирічний Володимир також поступив до Миргородського полку і прослужив дев'ять років — до 1783-го, вийшовши у відставку, як і його батько, у званні значкового товариша і з "характеристикою": "Підвищення чину достойний і військову службу продовжувати бажає".
Проте не надто обтяжлива (ймовірно) служба в Миргородському полку завжди поєднувалася в Боровиків із заняттям живописом. Художня обдарованість виявилася в багатьох членів родини. Лука Боровик створював на замовлення ікони і, слід гадати, портрети. Він, можна припустити, був і першим наставником сина. Збереглося кілька ікон, написаних Володимиром Боровиковським у цей період. Вони виконані у традиції українського "козацького" бароко. Подібно до батька, молодий художник пробував сили і як портретист. Може, якраз написання портретів і стало приводом для його знайомства з В. Капністом, предводителем дворянства Миргородського повіту, а пізніше — Київської губернії. Капніст був непересічною людиною, шанувальником мистецтв, відомим поетом свого часу, власником оспіваної ним у віршах Обухівки.
У 1787 р. Катерина II з великим почтом подорожує півднем імперії. Міста, якими вона проїздить, усіляко прикрашають. Потрібна величезна кількість художників. Капніст залучає до декораційних робіт Володимира Боровиковського. Молодий художник створює два алегоричні полотна, "сценарії" яких були розроблені, можливо, тим-таки Капністом. На одному з них було зображено сім грецьких мудреців перед "Наказом" Катерини, "що витлумачують досконалість цього безсмертного творіння", й сама імператриця в особі Мінерви. На іншому полотні — Катерина, яка засіває землю, зорану Петром І, та великі князі Олександр і Костянтин, які боронують ріллю, слідуючи за своєю царственою бабусею. Ці полотна було призначено, ймовірно, для палацу у Кременчуці, де зупинялася імператриця. За легендою, Катерина звернула увагу на алегорії Боровиковського, й молодого художника було запрошено до Петербурга. Можливо, тут також не обійшлося без участі Капніста.
Так чи інакше, в дорогу Боровиковський вирушає аж пізньої осені 1788 р. У Петербурзі він оселяється в будинку М. Львова, Капністового друга. Про вступ до Академії мистецтв зайве було й думати — навчання в ній починалося з п'яти-шести років, а Володимирові йшов тридцять другий. Однак Львов, людина різноманітних інтересів і захоплень, знаходить чимало справ і для миргородського "відставного поручика". Боровиковський створює 37 ікон для Борисоглібського собору в місті Торжку, побудованого за проектом Львова. З них уціліла тільки одна — "Притча про мудрих і нерозумних дів". Для іншого храму, спроектованого Львовим, — Йосифського собору в Могилеві — Боровиковський пише вісім образів (збереглося чотири).
У домі Львова Боровиковський знайомиться з Дмитром Левицьким, найбільшим портретистом того часу. Левицький не був учителем Боровиковського в повному розумінні цього слова, однак, поза сумнівом, допомагав йому порадами й по-дружньому сприяв. Більш "традиційним" наставником молодого художника був І. Лампі.
І Левицький, і Лампі, і Рокотов, який працював у Москві, були портретистами. Може, саме тодішній розквіт портретного жанру й водночас дедалі сильніше відчуття того, що великі попередники вже зробили все краще, що могли, й тепер потихеньку рухаються до свого заходу, спонукали Боровиковського згадати свої миргородські вправи й також звернутися до портрета. На початку 1790-х pp. він створює портрет О. Філіппової, дружини архітектора П. Філіппова, зображуючи модель (уже) на тлі пейзажу.
Перший успіх Боровиковському принесли портрети-мініатюри, які були на той час у моді і зробилися дуже популярними. Зупинятися на цьому художник, звісно, не збирався. У 1794 р. він пише знаменитий тепер "Портрет Катерини II на прогулянці в Царському Селі" (справа). Лампі представляє роботу Боровиковського в Академію мистецтв і клопочеться про присудження молодому художнику звання академіка. Однак Боровиковський став тільки "призначеним". Існує переказ, нібито імператриця бачила свій новий портрет, але не схвалила його, що й послужило головною причиною прохолодного ставлення академіків. Тоді Лампі, який і надалі опікується своїм учнем, обирає інший шлях. Завдяки його протекції Боровиковський одержує замовлення від "малого двору" й пише портрет великого князя Костянтина Павловича (1795), за який молодому художнику було присуджено звання академіка.
Із середини 1790-х pp. слава Боровиковського-портретиста починає стрімко зростати. Серед його моделей — Н. Куракіна (1795), В. Арсеньєва (1795), вдова суворовського сподвижника генерала М. Арсеньєва та її дочка Є. Арсеньєва (1795), Є. Тьомкіна (1798), дочка Катерини II і Потьомкіна Є. Наришкіна (1799), А. Гагаріна (1801), фаворитка нового імператора Павла, що змінила всесильну Нелідову. Усіх цих непересічних жінок художник зображує по-різному, але всі вони для нього — насамперед мрійниці, заглиблені в роздуми на лоні чарівної природи. Це абсолютно відповідало вимогам сентименталізму — панівного в тогочасному мистецтві напряму. Водночас художник створює найбільш уславлені свої твори — "Портрет М. Лопухіної" (1797) та "Портрет А. і В. Гагаріних" (1802). Чоловічих портретів у спадщині художника помітно менше, ніж жіночих ("Портрет князя О. Куракіна" 1802 p.).
У 1800 р. Академія мистецтв нагадує Боровиковському: "... оскільки пан Академік Боровиковський програми своєї для Академії не виконав, то доручається йому написати для конференц-залу портрет Його Імператорської Величності в повен зріст, із короною, в далматику та порфірі, а з урахуванням великотрудної роботи на витрати його, що можуть бути, видати йому по закінченні цього 500 карбованців". Іншими словами, Боровиковський повинен був написати великий парадний портрет задарма. Хоча одержати його Академії було дуже бажано. За цим крилася не те, щоб інтрига, а швидше витончений дипломатичний розрахунок. У 1799 р. Павло І додав до своїх численних титулів іще один — він став великим магістром ордену Іоанна Єрусалимського. Чимало установ поспішило придбати для себе портрет імператора саме в цьому новому званні. Боровиковський писав Павла не з натури (зрештою, при портретуванні царствених осіб це була на той час звична практика), але створив одне зі своїх найглибших і найтрагічніших полотен, у якому відобразився не тільки складний характер імператора, а, здається, і все його короткочасне й бурхливе владарювання.
Сентименталізм потроху поступається місцем новому напряму в мистецтві — класицизмові. Боровиковський віддав йому данину, зокрема, у знаменитому "Портреті О. Безбородька з дочками" (1803).
У 1802 р. художник одержує звання радника. Тоді ж його залучають до оформлення Казанського собору в Петербурзі. Він мав написати шість образів для царських воріт головного іконостаса, а також чотири місцеві образи для другого і третього іконостасів. Робота тривала сім років (до 1811-го), але під час нагородження художників, які працювали для Казанського собору, Боровиковський через інтриги його колег був відтиснутий навіть не на другий, а на третій план — і удостоївся лише діамантового персня. Маститі академіки завжди недолюблювали Боровиковського. Свої уявлення про ідеальну академію художник намагався реалізувати у стосунках з учнями. Він не був одружений і не мав дітей. В одному з листів до родичів в Україну він писав, що вся його сім'я — це куховарка та учні. У 1817 р. в Боровиковського було п'ять учнів, у 1819-му — сім, у 1824-му — чотири, у 1825-му — тільки три. Учнем Боровиковського був О. Венеціанов.
Старіючи, художник не переставав працювати. Серед його пізніх творів — "Портрет Г. Державіна" (1811) і "Портрет пані де Сталь" (1812), знаменитої французької письменниці. Хоча загалом останні роки Боровиковського були безрадісні, а подекуди й стражденні. Художник убожіє. Напружені релігійно-філософські шукання приводять його спочатку в масонську ложу "Помираючий Сфінкс" (засновану, незайве уточнити, художником Д. Левицьким і конференц-секретарем Академії мистецтв А. Лабзіним), куди він вступає в 1802 p., а потім — до гуртка Є. Татаринової "Союз братерства", що був, по суті, містичною сектою. На замовлення Татаринової Боровиковський створює кілька картин, зокрема "Собор" — груповий портрет членів "Союзу братерства". Останні роки життя він займався майже виключно релігійним живописом. Так, у 1814—1815 pp. на замовлення поміщика Лашкевича ним були створені 26 образів для Покровської церкви в Романівці Мглинського повіту Чернігівської губернії. Останньою роботою Володимира Лукича стали образи для церкви архістратига Михаїла на Смоленському цвинтарі в Петербурзі, над якими художник працював безоплатно. Вони залишилися незавершеними. У ніч із 5 на 6 квітня (ст. ст.) 1825 р. Боровиковський помер.
Джерело: 100 найвідоміших українців.
«Почтеннейший и великий муж…»
Боровиковский внес в русское портретное искусство новые черты: возросший интерес к миру человеческих чувств и настроений, утверждение морального долга человека перед обществом и семьей. Обладая виртуозной живописной техникой, Боровиковский по праву может считаться одним из лучших русских портретистов.
Владимир Лукич Боровиковский родился 4 августа 1757 года на Украине, в небольшом городке Миргороде. Отец художника, Лука Боровик, по мнению одних исследователей, был простым казаком, по другим – мелкопоместным шляхтичем. Лука Боровик владел домом в Миргороде и двумя небольшими участками земли. Первые навыки в искусстве Владимир получил в семье: его отец и братья занимались иконописью. Вначале мальчик помогал им в качестве подмастерья, а затем стал писать иконы сам. Они стали пользоваться хорошим спросом у заказчиков. Исполнял молодой художник и портреты, но в целом творчество Боровиковского в то время не выходило за рамки полуремесленного искусства.
Незадолго до визита в Киев и Крым Екатерины II киевский губернатор, известный поэт граф В.В. Капнист, пригласил молодого художника для оформления комнат, в которых должна была остановиться императрица. Боровиковский написал два больших панно.
Рассказывает А.Б. Иванов:
«Быть может, так и остался бы он мало кому известным иконописцем в Миргороде, если бы не счастливый для него случай. Императрица Екатерина II с великой пышностью совершала путешествие в отвоеванные у турок и возвращенные Отечеству земли Таврии. Когда сверкающая позолотой галера "Днепр", на которой плыла от самого Киева императрица, причалила к берегу в Кременчуге, Г.А. Потемкин, некоронованный владыка Новороссии, широким жестом указал царице на отстроенный для нее дворец. Из всего пышного убранства более всего выделялись уверенной кистью выполненные аллегорические полотна. Автором их был В.Л. Боровиковский…
Картины приглянулись государыне. Понравились они и одному из самых авторитетных ценителей в свите императрицы – Н.А. Львову. Он пожелал познакомиться с искусным живописцем… По рекомендации Львова художник был приглашен в Петербург».
20 октября 1787 года Боровиковский навсегда покинул Миргород. Жил Владимир Лукич в столице скромно и уединенно. Сначала (до 1798 года) в доме Львова в «Почтовом стану». А затем Боровиковский переехал в небольшую квартирку при мастерской на Нижней Миллионной улице.
Львов привил провинциальному художнику интерес к истории, поэзии и музыке. В его доме собирался один из известных литературных салонов той поры. Видимо, Львов познакомил Боровиковского и с крупнейшим русским художником восемнадцатого столетия Д.Г. Левицким. По совету последнего Боровиковский брал некоторое время уроки у австрийского художника И. Лампи. От этих мастеров Боровиковский научился филигранной живописной технике, легкому, практически незаметному мазку.
Начиная с конца восьмидесятых годов основным жанром в творчестве Боровиковского становится портрет. Одна из первых работ – портрет Филипповой (1790), жены архитектора, который проектировал Казанский собор. Он написан в традициях сентиментализма: фон едва намечен, женщина сидит в свободной позе, и все внимание художника сосредоточено на ее лице.
В 1795 году Боровиковский написал один из самых известных своих портретов – «Екатерина II на прогулке в Царском Селе». Он изобразил императрицу не как правительницу, а в домашней обстановке, нарушив тем самым традиции официального парадного портрета.
Портрет Екатерины был новым словом в русском искусстве, ярко отразившим новые идеи – простота стала теперь таким же идеалом, каким раньше была пышность.
После портрета императрицы члены императорской семьи и самые знатные дворяне стали заказывать художнику свои портреты. Признание Боровиковского официальными кругами Академии художеств выразилось в том, что в 1795 году он получил звание академика, а в 1802 году – почетное звание советника Академии художеств.
Однако ни слава, ни деньги не повлияли на характер и образ жизни Боровиковского. В письмах того времени встает образ художника, погруженного в свой внутренний мир, всецело поглощенного искусством: «Я занят трудами моими непрерывно… Мне потерять час превеликую в моих обязанностях производит расстройку».
Художник жил замкнуто и одиноко. Он не был женат, не имел детей. Круг его друзей был очень невелик.
В 1797 году Боровиковский пишет портрет М.И. Лопухиной, свое самое поэтическое произведение .
«Тонко, с большой любовью и задушевностью дан нежный образ мечтательной женщины, с поразительной убедительностью раскрыт ее душевный мир, – пишет А.И. Архангельская. – Со всей полнотой выразилось в этом портрете то, что является самым основным и существенным в творчестве Боровиковского, – стремление раскрыть красоту человеческих чувств…
В портрете Лопухиной поражает необычайная гармоничность образа и средств выражения. Задумчивый, томный, грустно мечтательный взгляд, нежная улыбка, свободная непринужденность чуть усталой позы, плавные, ритмично падающие вниз линии, мягкие, округлые формы, нежные тона: белое платье, сиреневые шарф и розы, голубой пояс, пепельный цвет волос, зеленый фон древесной листвы и, наконец, мягкая, воздушная дымка, заполняющая пространство, – все это образует такое единство всех средств живописного выражения, при котором полнее и глубже раскрывается содержание образа».
О браз прелестной Лопухиной вдохновил поэта Я.П. Полонского:
Она давно прошла, и нет уже тех глаз,
И той улыбки нет, что молча выражали
Страданье – тень любви, и мысли – тень печали,
Но красоту ее Боровиковский спас.
Так часть души ее не отлетела,
И будет этот взгляд
К ней равнодушное потомство привлекать,
Уча его любить, страдать, прощать, молчать.
Благодаря языку возвышенной идеализации художника в памяти потомков остались Е.Н. Арсеньева, М.А . Орлова Денисова, Е.А. Нарышкина и другие.
В конце девяностых годов художник создает ряд официальных портретов. Первым из них был портрет Д.П. Трощинского, статс секретаря Екатерины II (справа). Он привлек внимание художника блестящим умом и одаренностью. За ним последовал портрет А.В. Куракина, в котором художник мастерски передал его любовь ко всякой мишуре и блесткам. Боровиковский одним из первых стал использовать деталь как важнейшее средство характеристики героя, своеобразный «ключ» к его внутренней сущности.
После воцарения Павла I Боровиковский создает большой портрет императора в порфире (слева). И снова это не просто официальный портрет монарха, а изображение надменного и внутренне пустого человека. Тем не менее портрет высоко оценили и даже выставляли в конференц зале Академии художеств.
Не оставлял Боровиковский и занятия иконописью: в начале нового века, наряду с другими русскими художниками, он написал десять икон для строящегося Казанского собора.
В начале девятнадцатого столетия в образах Боровиковского появляется больше строгости и определенности; объем приобретает большую осязательность, линия контура – четкость, порой даже резкость. Цвет становится локальным, прозрачные зеленые тени уступают место серо лиловым.
Эти черты ярко обнаруживаются в портрете, музицирующих сестер Гагариных (1802), забавно сочетаясь с образами этих двух добродушных толстушек, сохранивших чувствительную жеманность, но утративших задумчивую негу. Боровиковский уже как будто готов чуть чуть усмехнуться их наивной манерности. В этом – появление новой для Боровиковского трезвой объективности. К этому портрету близок семейный портрет Кушелевой Безбородко с двумя дочерьми.
В поздних произведениях Боровиковского намечается движение в сторону чистого реализма. Старушка Дубовицкая (1809) изображена совсем просто – и без сентиментальной чувствительности и без благородной позы.
Как считает Н.Н. Коваленская: «Лучшим портретом новой манеры является портрет М.И. Долгорукой (около 1811), в котором художник создал образ женщины исключительного благородства, ей уже знакома не только чувствительность, но и настоящие большие чувства: в ее улыбке есть горечь разочарования. Однако она умеет сдерживать свои чувства, сохраняя спокойное достоинство и самообладание. Эта гармония чувства и воли – характерная черта нового классического идеала. "Долгорукая" – лучший образец его проявления в портрете; в нем достигнуто идеальное единство классической формы и классического содержания».
Получив известность, Боровиковский щедро делился своим талантом с учениками. Одним из самых любимых его учеников был Алексей Венецианов, который в будущем стал главой собственной художественной школы. Некоторое время Венецианов даже жил в доме Боровиковского. Мягкий, добрый человек, Боровиковский постоянно поддерживал своих родных и учеников морально и материально.
Но добровольное отшельничество художника со временем приняло болезненный характер. В своих письмах к родным он признавался, что почти ни у кого не бывает, так как «вовсе неудобен препровождать время в суете», не имеет времени читать, не ведет переписки «иначе как по самой необходимости».
Как рассказывает К.В. Михайлова: «Всегда склонный к религиозным настроениям, Боровиковский увлекся распространенным в это время религиозным мистицизмом. В 1819 году он вступил в "Духовный союз", возглавляемый Е.Ф. Татариновой, надеясь найти единомышленников. Но великосветское сектантство не могло удовлетворить художника, его быстро постигает разочарование в кружке. "Все мне кажутся чужды, – пишет он, – одно высокомерие, гордость и презрение". Старый художник все больше и больше замыкается в себе.
В его искусстве сказывается упадок. Боровиковский пишет все меньше портретов. Отчасти это объяснялось тем, что заказы поступали ему все реже и реже. Симпатии публики оказались отданными другим, более молодым художникам. В конце жизни Боровиковский почти полностью посвящает себя религиозной живописи, которой он так или иначе занимался всю жизнь.
Последней большой работой Боровиковского был иконостас церкви Смоленского кладбища в Петербурге. В образах этого иконостаса уже чувствуется упадок творческих сил художника, вялость живописи сочетается с болезненной экзальтацией образов».
Умер Боровиковский в Петербурге 18 апреля 1825 года. А.Г. Венецианов писал другу: «Почтеннейший и великий муж Боровиковский кончил свои дни, перестал украшать Россию своими произведениями…» |
