Программа : О. Билый (д ф. н., Институт философии нану): Военная доминанта российской цивилизации и крах СССР. Ю. Я. Терещенко (к и. н., Исторический факультет мгу): История российско-украинского «развода»
Скачать 1.1 Mb.
|
| Дискуссия: Почему и насколько пути Украины и России разошлись в 1991 - 2008 гг.? Материалы российско-украинской конференции историков «Украина и Россия: история и образ истории». (Москва, 3-5 апреля 2008 года) Сессия 5 апреля 2008 г., Украинский культурный центр. Почему и насколько пути Украины и России разошлись в 1991 - 2008 гг. Ведущий: М.В. Дмитриев Agenda:
Программа: О. Билый (д.ф.н., Институт философии НАНУ): Военная доминанта российской цивилизации и крах СССР. Ю. Я. Терещенко (к.и.н., Исторический факультет МГУ): История российско-украинского «развода» в 1990-1991 годах. В. И. Мироненко (к.и.н., Институт Европы РАН): Фактор «Россия» в становлении Пятой украинской республики (2004 г.) Т. С. Гузенкова (д.и.н., Российский Институт стратегических исследований): Политические процессы на Украине и их влияние на гуманитарную ситуацию в стране. В. А. Пироженко (к.и.н., эксперт Национального института проблем международной безопасности, Киев): История «ножниц» и «клея» как средств формирования украинской этнической нации. П. Г. Жовниренко (к.э.н., Центр стратегических исследований, Киев): Перспективы отношений между Украиной и Россией: реальность благоприятного прогноза. М.В. Дмитриев: Открывая последнюю сессию нашей конференции, я хочу со всей силой и настойчивостью подчеркнуть, что для нас, российских историков и представителей университетско-академического мира вообще, налаживание диалога между с украинскими историками является очень важной, жизненной потребностью… Осуществляя проект «Украина и Россия: история и образ истории», мы хотели бы подключить как можно больше украинских коллег к этому диалогу. И мы очень рады, что Украинский культурный центр в Москве нам в этом помогает теперь и готов помогать в будущем. Поэтому мне особенно приятно предоставить директору Центра, доктору исторических наук Владимиру Ефимовичу Мельниченко, который любезно выступает патроном наших украинско-российских начинаний в Москве, за что ему лишний раз выносим сердечную благодарность. В.Е. Мельниченко (Украинский культурный центр в Москве). Шановні друзі, Пані та Панове, дозвольте привітати Вас від імені Культурного центру України у Москві. Я - генеральный директор украинского культурного центра. Украино-российская конференция, которая завершается, убедительно свидетельствует о том, что ученые России и Украины способны осуществлять совместные, очень нужные для обеих стран проекты. Я хочу сказать, что в стенах нашего Культурного центра украинские и российские ученые давно и неоднократно обсуждали острейшие вопросы исторического прошлого, и я свидетельствую, что все дискуссии, в т.ч. о голодоморе, всегда проходили толерантно, корректно, мягко, в обстановке взаимопонимания и мудрости. Этот феномен обусловлен очевидно пониманием того, что история не должна разъединять нас, а признана помочь нашим народам осознать себя в новом качестве, сохранить историческую идентичность и культурную неповторимость. Очевидно, что жизнь государств, которые только в конце прошлого столетия обзавелись границей между собой, неразумно начинать со ссор на почве исторического прошлого. Безусловно, необходимо вести, вот в таких форматах, очевидно, научные дискуссии по наболевшим вопросам, но тем более важно сосредоточиться на тех исторических сюжетах и моментах, которые нас объединяют. Я человек прагматичный, занимаюсь наукой постоянно, одну – две книги в год я делаю, это для души, но прагматика моя обусловлена тем, что я руковожу культурным центром, и последнее время у меня каждый день проходят мероприятия, в т.ч. научного характера. Восьмой год я здесь работаю и, слава Богу, мы не являемся моделью межгосударственных отношений. У нас нет того напряжения, которое присутствует в политическом пространстве, межгосударственном пространстве, дипломатическом пространстве. Все-таки ученые, мастера искусств быстрее находят общий язык, может быть у них больше интуиции, мудрости, взаимопонимания. А прагматика моя состоит в том, что хотел бы остановиться на трех-четырех абсолютно конкретных вопросах применительно к работе культурного центра. Приближается двухсотлетний юбилей Николая Васильевича Гоголя, о котором шла речь на вашей конференции. Мы открываем проект «Николай Гоголь» уже в этом месяце. Открывается он выставкой художественных работ на гоголевскую тематику, созданными учащимися Киевской художественной академии. Это нас с вами непосредственно не касается, но есть очень много вопросов, где могли бы пересечься наши интересы, и в этой связи я бы поставил вопрос о возможной научной конференции, полностью посвященной Николаю Гоголю с активным участием Культурного центра Украины в Москве ( мы предоставим помещение и т.п.). Второй вопрос. В нынешнем году исполняется 200 лет со дня рождения Осипа Максимовича Бодянского, украинского русского слависта, историка, филолога, публикатора исторических документов, первого заведующего кафедрой (назовем это так) славяноведения Московского университета, близкого друга Гоголя и Шевченко, земляка Виктора Ивановича Мироненко, он из Варвы на Черниговщине. Мы выпустили к этому юбилею книгу, у нас есть проект «Осип Бодянский», который мы осуществляем в этом году – будет очень много интересных мероприятий и я приглашаю Вас к участию в проекте «Осип Бодянский», если Вы найдете сюжеты, которые Вас заинтересуют. Третье. Еще один проект, который как мне казалось бы, следовало бы осуществить. В сентябре 1916 – марте 1917 гг. Михаил Сергеевич Грушевский, будучи в ссылке, жил в течение полугода в Москве, по адресу Арбате, 55. В этом здании родился и жил в течение 26 лет Андрей Белый. В доме №53 – музей Пушкина, а дом № 55 – это дом с мемориальной доской – до 1906 г. там жил Андрей Белый, и рядом снимал квартиру полгода Грушевский. Даже когда его избрали председателем Центральной Рады, он еще четыре дня здесь жил, на Арбате. Так вот, в ноябре 1916 г. к нему домой приходил Максим Горький и они обсуждали идею издания совместного научного сборника – «Украина и Москва в их духовной жизни». Это их название. Предполагалось, что Горький подбирает авторов с российской стороны, а Грушевский – с украинской. И будет такой синтетический сборник. Горький писал Грушевскому по этому поводу: «Я горячо хотел знать Ваше мнение по этому вопросу и уверен, что под Вашей редакцией такая работа явилась бы образцовой». Грушевский отвечал: «Я очень ценю, что именно Вы, Алексей Максимович, занялись украинским вопросом». Февральская революция 1917 г. похоронила надежды на издание этого сборника, работа была прекращена, но мне кажется, что именно сейчас можно было бы вернуться к идее уникального сборника «Украина и Москва в их духовной жизни» с участием тех авторов, которые тогда были определены Грушевским и Горьким, есть их публикации на эту тему. Естественно с активным участием новейших исследователей этой проблематики в Украине и России. Мне кажется, то в будущем мы могли бы осуществить эту идею. И наконец, еще раз непосредственно о Культурном центре Украины в Москве. У нас здесь проходят множество мероприятий, которые могут Вас заинтересовать. Скажем, 23 апреля здесь , в центре состоится презентация двухтомной монографии «Пантелеймон Кулиш: личность, писатель, мыслитель» с участием ее автора, львовского ученого Евгения Нахлыка. Я думаю, что многих из вас это заинтересует. Вот тот формат, в котором мы можем проводить научную дискуссию по довольно широкой проблематике. Мы готовы представить в центре книги российский ученых, которые касаются проблематики украинской. Или той, которая дискутируется. Мы открыты. Пожалуйста. Мы готовы продолжить научную дискуссию, которая на этой конференции была, в т.ч. по голодомору. Осенью следующего года у нас будут определенные мероприятия и мы приглашаем Вас к участию в этих мероприятиях и научных дискуссиях. Одним словом, возможен практически перманентный научный разговор на тему, которая определена вашей конференцией «Украина и Россия: история и образ истории». Мы можем ее продолжать перманентно в стенах культурного центра Украины. Мы ждем Ваших идей, предложений в этом контексте. В заключение хочу сказать, что стратегическая перспектива дальнейшего развития Культурного центра Украины в Москве состоит в наращивании веса и присутствия в научном сообществе российской столицы. Превращение в подлинный центр украиноведения в Москве. За последние пять лет Центр издал в Москве на украинском языке десять книг общим объемом более 250 печатных листов, в т.ч. монографии о пребывании Шевченко и Грушевского в Москве. В этом году в московском издательстве выходит книга на русском языке «Тарас Шевченко в Москве», в Киеве издан сборник избранных стихов Шевченко «Билингва» – на украинском и русском языках, который был разослан по украинской диаспоре России. Сейчас мы стоит перед необходимостью создания Института Украиноведения в рамках Центра, вначале на общественных началах, с тем, чтобы он стал полноценной научной структурой. Если государство будет достаточно благоразумно, оно поддержит эту идею. Пока мы сотрудничаем с Виктором Ивановичем Мироненко, который создал на наших глазах с огромным трудом структуру, которая занимается этой проблематикой, провела уже у нас несколько очень интересных мероприятий, презентацию книги Лысяка-Рудницкого (а сейчас готовится книга с произведениями Симона Петлюры) и мы будем в дальнейшем активно сотрудничать в этом поле. Вот почему мы так рады присутствию у нас ученых, которые являются гордостью украинской и российской исторической науки. Мы искренне и от чистого сердца Вас приветствуем, мы не сомневаемся в нашем дальнейшем плодотворном сотрудничестве. Хай Вам щастить, доброго здоров`я та творчих звершень! Спасибі. М.В. Дмитриев: Спасибо, Владимир Ефимович. Теперь мы переходим к нашей программе на сегодня. Как и запланировано, наш диалог будет обращен к теме «Почему и насколько пути Украины и России разошлись в 1991-2008 гг.?». Первый доклад делает Олег Васильевич Билый, доктор философских наук из Института философии НАНУ. Тема доклада: «Военная доминанта российской цивилизации и крах СССР». Доклад 20 минут, после этого 5-10 минут на вопросы. О.В. Билый ( д.ф.н. Институт философии НАНУ): Дякую. Вельмишановні колеги, пані і панове, загалом раптова подія, розпад СРСР, це несподіваний випадок, примушує нас повертатись до цієї події вже через багато років для осмислення – я б не сказав причин і історичних передумов цієї події, а до версій, які можуть послужити своєрідними поясненнями ймовірності такого розпаду. Я позначив цей аспект в своїй роботі як «Воєнна домінанта російської цивілізації і крах СРСР». Пропоную Вашій увазі версію, яка може пролити світло на цю давню але ще й досі актуальну і яка, на мій погляд, ще 200-300 років (не берусь прогнозувати) зберігатиме свою актуальність. У певному сенсі годі уявити собі взагалі існування держави. Проте лише в імперіях дискурс війни стає універсальним і всеохоплюючим. Саме в імперіях спостерігається перманентний пошук наступальних ідеологій, сакралізація війни. Достатньо пригадати давньоримські культи війни, культ гранд-арме у Франції тощо. Міліарна домінанта визначала своєрідний ритм існування і російської імперії, включаючи і період радянського тоталітаризму. Щоб глибше зрозуміти і крах цього режиму слід бодай пунктирно визначити основні риси суто воєнного характеру, того, що можна назвати «російською цивілізацією». Тут я вживаю слово «цивілізація» в тому сенсі, в якому його вживали спочатку Ніцше, згодом – Шпенглер. А саме – цивілізація є тим станом певної спільноти, коли примус та сила, а також ефективне функціонування силових інститутів стать чи не єдиним критерієм соціального прогресу. У цьому сенсі прикметним є те, як вживають слово «велич», роблячи спробу позначити цей прогрес. Здебільше словом «велич» виправдовують будь-який злочин, вчинений державними мужами, чи то (умовно) Наполеоном, чи то Леніним, Сталіним, Гітлером, ним позначається ефективність воєнної машини. Радянський тоталітаризм та держава з назвою СРСР були своєрідною кульмінацією розвитку російської цивілізації, а в певному сенсі продуктом її майже трьохсотлітньої історії. Саме протягом семидесяти років той величезний багаж, що його нагромадили російська культура, активно запрацював на зміцнення радянської воєнної потуги. Досвід російського анархізму та боротьба з ним з боку держави підготували досконалі методи тоталітарного контролю. Досвід церковної цензури та Святійшого Синоду – ефективні способи контролю свідомості, без чого неможливий тоталітаризм як такий. А відкриття в галузі хімії та математики – можливість брати участь у перегонах в озброєнні, а отже, в такий спосіб відповідати на технізацію армії, що невпинно зростала. Досвід філософії російської історії (насамперед можна згадати імена Карамзіна та Ключевського) підготував успіх історичних версій, які обслуговували воєнні потреби радянської імперії. Армія, як силовий інститут, в радянській імперії перетворюється на центр усього громадського життя – в усякому разі після 1929 року. Це підтверджується зростанням престижу військових професій, що добре видно хоча б з тогочасних кінострічок. Воєнна доцільність стає єдиною формою раціональності, їй підпорядковуються усі інші. Водночас армія завжди виступала природним суперником комуністичної партії, а точніше - зазіхала на корпоративні інтереси її функціонерів, як у Німеччині вермахт зазіхав на всевладдя націонал-соціалістичної бюрократії. Такого роду суперництво є своєрідним парадоксом тоталітарних режимів. Адже корпоративний інтерес армії завжди становив латентну загрозу ідеологічній злютованості, тобто консолідованності і водночас був їх опорою. Звідси розправа над Тухачевським в 1930-х рр. усунення від влади міністра оборони Жукова в 1950-х рр. Водночас армія була носієм імперської шовіністичної міфології. Це добре усвідомлював Сталін і ще задовго до того, як були відновлені погони, найвищі воєнні звитяги почали відзначатись орденами, які носили імена царських генералів – Суворова та Кутузова. Далеко не випадково тоталітарна цензура протягом усього післявоєнного часу залишалась достатньо толерантною щодо сюжетів, пов’язаних з Другою світовою війною, навіть попри приховану дисидентську тональність художніх творів. За цих умов експлуатація воєнно-імперського патріотизму наближається до своєї кульмінації. Обережна спроба відновити марксистське розуміння історії в статті «Проти антиісторизму» (1972 рік) коштувало Олександру Яковлєву, тоді – відповідальному працівникові ЦК КПРС, згодом – головному ідеологові перебудови партійної кар’єри. Прикметне, що відправляючи до канадського заслання цього партійного функціонера (відомо, що призначення послом на той час було м`якою формою покарання вищих партфункціонерів) непрямо брали під захист головного внутрішнього опонента режиму – Олександра Солжєніцина на по суті й роман «У серпні 1914». Роман, як відомо, вивіщував російський воєнний геній, який, мовляв, став жертвою політичних інтриг більшовицької пропаганди антипатріотизму. Останньою формулою, яка мала б служити бовваном пролетарського інтернаціоналізму, і водночас легітимувати брутальне вторгнення до Афганістану, був вікопомний інтернаціональний обов’язок. 1991 рік довів, що комуністична ідеологія стримує ефективне функціювання армії, яке відігравало роль привілейованої корпорації. Крім того, виявилась неспроможність економіки гарантувати вдосконалення систем озброєнь на базі високих технологій, поставив під сумнів всевладдя військово-промислового комплексу. З утратою навіть потенційної достатньо забезпеченої ініціативи були втрачені і ринки озброєнь. Включення ж Росії до світової економічної системи зробило її вкрай залежною від правил гри та відношень сил на світових ринках. Третя в історії спроба модернізації командно-мілітаризованої економіки не дала попервах сподіваних наслідків. Лише не уклінне зростання цін на енергоносії створило умови для міліарного ренесансу. Протягом восьми років розгорталась грандіозна спроба четвертої модернізації, мета якої багато в чому пов’язана з усією воєнною домінантою російської цивілізації. При цьому спосіб політичного мислення лідерів сучасної Росії багато в чому ґрунтується на фаталізмі і геополітичному детермінізмі. Цей детермінізм має комуністичну основу. Закорінений у марксистське розуміння історії, він парадоксальним чином поєднується с старозаповітним прохетизмом. Річ у тім, що православна традиція, в усякому разі в своїй московській версії, ставила авторитет апостольського символу, тобто (звичайно я спрощено окреслюю), своєрідного переднакреслення істини, вище за індивідуальну активність людини в осягненні та вибудовуванні світу. Визнання апостольського символу як найвищого авторитету поєднувалося в православній традиції з підпорядкуванням церкви потребам держави, виправданням реальної держави. І турботи про реальну державу, замість турботи про людство. Далеко не випадково на схилах XVIII століття Святіший Синод визнає таємницю сповіді другорядною порівняно з таємницею державною. У світлі цієї традиції тісна співпраця ієрархів радянського православ’я з спецслужбами не видається чимось винятковим. Попри міфологію, що її розбудовували носії суто корпоративних інтересів основних елітних груп, партійного апарату та армії, попри закорінений в історії стиль мислення що доцільно визначити як геополітичний детермінізм, очевидною є певна девальвація дискурсу війни. Це насамперед торкнулося мистецтва і літератури, де культ боротьби, агресії та двобою всіляко підтримувався радянською державною машиною впродовж десятиліть. На цьому тлі втрачають сенс численні форми літературних дискусій, так, зокрема, девальвується функція міжнародних форумів, де здійснювалася наступальна стратегія системи – я був свідком того, як ця стратегія розгорталася на засіданнях в межах роботи конгресів славістів і завжди обґрунтованість суджень і відкритий діалог поступалися місцем риторичній вправності і лінгвістичній інновації і детальній науковій аргументації. З девальвацією дискурсу війни розвалювалася девальвація смислів, що накладалася не лише на наступальну соціалістичну естетику, але й на суспільну свідомість в цілому. Знецінення дискурсу війни руйнувало традицію, що передбачала редукцію культури в усьому її розмаїтті до наступального світогляду. Однією з постсоціалістичних спроб відновлення престижу дискурсу війни можна вважати спробу відродження євразійської ідеології. Гостра потреба в ідеології, що її мали виготовити в суворо обмежені терміни, виникла після того, як харизма президента Єльцина вже достатньо вичахла. З цього погляду була спроба відродження і євразійської ідеології в її виразній маніпулятивній стратегії стало саме слово «Євразія». Воно міцно увійшло в мову політичних діячів посткомуністичної доби і закріпилося в лексиці багатьох видань. Реальну потребу нової універсальної глобалістської побудови, яка б змінила колишню концепцію протистояння двох систем добре усвідомлювали російські політичні стратеги. Необхідність перебудови усієї системи національної безпеки, викликаної розпадом Варшавського договору, колапс мілітаризованої економіки спровокували часткову регенерацію минулої державної структури, але вже на новій основі. Геополітичні погляди посткомуністичного істеблішменту проростали новим політичним баченням не лишена руїнах імперського експансіонізму комуністичної ідеології. Най далекоглядніші функціонери з середовища комуністичних бюрократів, відчуваючи небезпеки, що їх приховувала прийдешня політична та економічна криза вже наприкінці 1970-початку 1980-х років проводили пошуки і так би мовити стендові випробування нової ідеологічної доктрини. Так, на окремих ділянках було послаблено ідеологічний контроль з боку КПРС і КДБ. Зокрема пільговим режимом користувався письменник Олександр Проханов, літературні твори якого не вписувалися до канонів соціалістичного реалізму. Час від часу його ультрапатріотичні статті, написані в стилі мілітаристського романтизму, далеко відстанціонованих цензурою агітаційних стереотипів з`являлися на сторінках радянської преси. А їх автор навіть отримав таке прізвисько - «соловей Генштабу». Докторську дисертацію, яка йшла врозріз з офіційною етнологією, яку уособлював відомий спеціаліст академік та пропагандист радянського інтернаціоналізму академік Бромлей, захищає колишній в’язень ГУЛАГу Лев Гумільов. Є ряд інших аналогічних свідчень латентної політико-ідеологічної переорієнтації в вищих ешелонах радянської влади колишнього СРСР кінця 1970-х-початку 1980-х рр. В 1990-ті роки після невдалого серпневого військово-партійного путчу ця тенденція усталюється і поступово перетворюється на домінанту політичного життя сучасної Росії. Її крайньою формою можна вважати журнал «Элементы», що мав промовисту розшифровку «Евразийское обозрение». На редакційні досвідкі цього видання вчащають і вищі військові чини. Лише брутальність і подеколи образлива нелояльність до нової влади, нерозуміння устремлінь можновладців з Єльцінського оточення а також намір відверта, на грані епатажу, суголосність с право радикальними доктринами не дали можливості цьому виданню перетворитися на респектабельного виразника геополітичних інтересів регенеручої імперської еліти. Попри заборони Євразійського огляду після відомих подій в жовтні 1993 року, слово «Євразія» стає своєрідним кодом для очевидного планованого Москвою політичного дрейфу колишніх республік колишнього СРСР, у т.ч. України, у напрямі до перетворення на функціональну частину геополітичного поясу держав сателітів нової Росії із статусом домініонів. Сьогодні ми стаємо свідками нового стану війни за євразійський простір, де повернення втрачених територій в лоно імперської структури або звучить в політичних деклараціях, або прочитується в політичних діях. Стають популярними усілякі глобалістські візії, доктрини, міфологічні образи посткомуністичного світу. Особливу роль в створенні таких образів тут відіграли концепції, аналогічні модній і донині концепції Семюела Гантінгтона, побудованої, як відомо, на таксономії, що так відгонить історичним матеріалізмом і стадіальною схемою економічних формацій. Поділ світу на зони впливу тих чи інших культурно-історичних парадигм навіть у Шпенглера з його віртуозною енциклопедичною системою аргументів не піддається верифікації. А проте такі концепції зазвичай визначають певну геополітичну балістику. У цьому контексті можна розглядати і висловлювання Путіна, згідно з яким крах СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Нині ми є свідками відродження дискурсу війни в російській свідомості. Дедалі більше російська сторона вдається до риторики погроз і попереджень. Наприклад, зазіхання на «українські креси» у вигляді зазіхань на історію. Звідси походить ідея спільного святкування 300-річчя Полтавської битви. У цьому ряду стоїть і спроба створення спільного підручника з історії. Можна говорити навіть про вишуканість цих проектів, в певну псевдонаукову вишуканість цих проектів. Політичну ініціативу перебирають на себе сьогодні так звані силовики (я насамперед маю на увазі розвиток сучасної Росії). Провідні місця у владних структурах посідають силовики та таємна поліція. Повноцінний парламент поступається місцем ідеологічному агрегату для легітимації політичних проектів авторитарного лідера. Суди перетворено на інструмент політичної доцільності (випадок Ходорковського). Опозиційні партії – на декорацію процедурної демократії. Уявлення про світ редукується до поняття стратегічного простору та ідей стратегічного реваншу. У сучасній Росії розгортається реабілітація спадщини тоталітаризму та імперського великодержавництва, що є безумовним викликом світовій спільноті – надто тоді, коли вона здійснюється не представниками маргінальних груп, а на найвищому державному рівні. Але так само ця реабілітація становить загрозу самим громадянам Росії, адже вона робить подальший міжкультурний діалог, в тому числі міжкультурний діалог Росії і України заручниками інформаційної війни і усіляких ідеологізованих проектів, що є ознакою підтримання оцих традицій військової домінанти російської цивілізації. Дякую. |
Добавить документ в свой блог или на сайт
Похожие:
 | Программа : Е. В. Русина, к и. н., Институт истории, Киев, нану Когда украинцы стали украинцами, а русские русскими? Складывание украинского, великорусского и общерусского самосознания в Средние... | | Учебно-методический комплекс по модулю б в 1 «История западноевропейской... Федеральное государственное бюджетное образовательное учреждение высшего профессионального образования "Московский государственный... |
| Учебно-методический комплекс по модулю 2 «история западноевропейской... Федеральное государственное бюджетное образовательное учреждение высшего профессионального образования "Московский государственный... |  | Учебно-методический комплекс по модулю (050401 «история западноевропейской... Федеральное государственное бюджетное образовательное учреждение высшего профессионального образования "Московский государственный... |
| Требования к оформлению реферата по дисциплинам «История», «Культурология»,... Обязательным видом самостоятельной работы студента по учебной дисциплине «История» «Культурология», «Мировые цивилизации, философии... | | Закончил лгу, исторический факультет, 1970. Специальность: историк-археолог Кандидатская: Мочика, Перу: опыт историко-этнографическая реконструкции. Ленинград, Ученый совет иэ ан ссср, 1977, Л |
| А. Ю. Кромин Экономический факультет мгу Использование интернет-технологий в учебном процессе экономического факультета мгу им. М. В. Ломоносова | | Рефератов по философии Философия цивилизации Сумбатян Ю. Г. Проблемы современной цивилизации // Социально-гуманитарные знания. – 2003. №4 |
| Программа учебного курса Инженерная геология, часть 2 Москва, Воробьевы горы, мгу, геологический факультет мгу, кафедра инженерной и экологической геологии | | Исторический факультет Методические указания и планы семинарских занятий по курсу «Новейшая история» 1914 -1939 гг |
| Программа: И. И. Колесник, д и. н. Институт истории нану, Киев «Как поделить Гоголя? Русская, великорусская и украинская культура в XIX-XX вв.» | | Исторический факультет Дробница Августина Васильевна доктор исторических наук, профессор кафедры истории и культуры фгбоу впо «Дальневосточный институт-филиал... |
| Ассоциация российских географов-обществоведов (арго) Институт географии... Комиссия по кристаллохимии и рентгенографии минералов Российского Минералогического Общества | | Философия ибн халдуна Работа выполнена в секторе философии исламского мира Учреждения Российской академии наук Институт философии ран |
| Окончив Факультет психологии мгу и аспирантуру Института истории... Краева К. В. К вопросу о специфике экзаменационного стресса у студентов // Вестник Университета. Государственный университет управления... | | Учебно-методический комплекс по модулю в10 «История политических учений» Факультет: Исторический ... |
