Программа по формированию навыков безопасного поведения на дорогах и улицах «Добрая дорога детства» 2
Скачать 0.68 Mb.
|
- Якби ви були членом Шевченківського комітету, то кого би ви обрали лауреатом у царині літератури? - Зразу важко сказати. Серед молодших дуже мало хто тягне. Чесно кажучи, мені не подобається кривляння та наздоганяння Європи. Європа має свої закони поезії. А чого ми повинні відкидати наші класичні норми, те, що було в 19 столітті, відкидати традиції віршування Києво-Могилянської академії? - Але ж було і Розстріляне Відродження з експериментами – це теж літературна класика, традиція. - Добре, що вона повертається, і що ми маємо можливість порівняти. Але я особисто сподівався на повернення на материкову Україну діаспорної літератури. Це ж була гнана переслідувана література. Але там всього декілька імен – Улас Самчук, Василь Барка, Іван Багряний… - Повертаючись до запитання про ваш вибір – кого б ви обрали як лауреата Шевченківської премії з літератури? - Є багато поетів, особливо по областях. Там література не відстає від столичної. І це на серйозному рівні. А назвати когось я боюся, щоб не накликати біди. - Тоді я не можу не запитати, що ви думаєте про історію з Василем Шклярем, який попросив відтермінувати вручення Шевченківської премії до того часу, коли при владі не буде Дмитро Табачник. - Я думаю, що це більше гра. Не можна гратися в опозицію. Тобі ж присуджує премію не президент, а поважний комітет, там же не всі авантюристи. Хоча попередник Бориса Олійника інколи дозволяв собі такі фрази: "Я в Бразилії ще не був, то цього року дам премію Вірі Вовк, то полечу до неї в Бразилію". Так не можна. Сьогодні Шевченківський комітет працює більш об’єктивно і серйозно Я прочитав уважно роман Василя Шкляра. Там є багато школярства. Наприклад, типажі: якщо москаль, то обов’язково рябий і з монгольськими очима. І всі як один. Багато що не продумане. Але сама ідея підняти національний порив самовизволення народу з Холодного Яру – це сила. Там є шматки на рівні "Виру" Григорія Тютюнника, це класичні речі. А те, що він потім розіграв… Ну, пожартував чоловік. -… Що ви взагалі думаєте про український політикум? - Сучасна ситуація така склалася, що і на тому боці є багато грамотних порядних інтелектуалів, і на тому. Справджується трагедія України. Ділили Україну по Дніпру між Москвою та Варшавою, іноді вклинювалися татари з Півдня. А гетьмани Україну продавали – тільки потоки крові ллються. Зараз ті ж самі лишилися, тільки вектор помінявся. Я уважно це вивчав, коли писав роман про Івана Сірка, а потім – роман про Мазепу. - А що треба Україні? - Треба сісти фахівцям і змоделювати державу. - Тобто згори вниз? - Так, вертикаль потрібна. - Ви не вірите в громадянське суспільство та ініціативи знизу вгору? - Якщо немає в нас сформованого суспільства, то яка ініціатива? Знов Майдан, погаласувати, покричати, потім знову з’явиться новий Ющенко, розколе геть усе. - Вам не сподобався Майдан? - Я ходив, вірив багато у що, але в Ющенку сумнівався … Через що? Бо не було державної моделі. - Я пам’ятаю ваш текст "Смерть олігарха". Про що він? - Ідеться не про олігарха, а про явище. Коли людина все накопичує, але не знає, заради чого. Якби людина думала про серце своє, про відповідальність, то було би краще. Це безвихідь людського інтелекту. Так само відбувається і в Росії, і в Білорусі, і в Америці. Я хотів сказати, що олігарх, яким би багатим не був, на той світ нічого не візьмеш, крім поганого імені. Тому треба дбати про добре ім’я. - Цей текст мені видався дуже старомодним. Він повторює стилістику соцреалізму, поезії СРСР. Тут можна умовного "олігарха" замінити на умовного "буржуя", умовні "вічні цінності" замінити на умовний "комуністичний народ" - і буде те саме. Чи я помиляюся? - Все йде з класичних наших коренів. Пам’ятаєте, як Калитка ходить і гордиться, п’є горілку і хвалиться: "Чия земля? – Калитчина!" Це класичні українські мотиви. А стосовно образної системи, то треба виходити з того, що українське слово мелодійне, семантично багате. Треба відтворити мелодику, пісенне коріння. Поміняєш місце слова – з’являються додаткові смисли, звучання. Бо поезія – це рідна сестра музики. А в нас музика знищена в білих віршах і верлібрах. Коли читаєш сучасну поезію, особливо верлібри, то бачиш, що це лінощі душі. Їх кілька десятків написав – і повикидав. Коли я читаю верлібри Верхарна – то це верлібр, це класичні речі. Мені навіть один керівний чоловік у Спілці розказував, що нікого послати читати на Шевченківські дні. Немає з чим вийти до людей. Якби це була справжня поезія, чиста, доступна людям… Не можна писати поезію як штуку для штуки. Для чого ж тоді писати? Щоб того ніхто не почув? Тоді з безвиході стрибають в інтернет… А там же ніхто не читає. - Коли я слухаю подібні думки, то переконуюся, що між старшими письменниками Спілки та молодшими письменниками діалогу нема. Що сталося? Що ви між собою не поділили? - Я можу предметно сказати одразу. Коли я вперше побачив живого Тичину, якого я обожнював, в "Енеї" біля Спілки, то я побоявся до нього підійти навіть на правах земляка. Ноги зімліли, я стояв і дивився на нього. В нашого покоління була святість у ставленні до старшого покоління. Хіба ми не хуліганили? І в міліцію по п’янці попадали, але ми пам’ятали, що Спілка письменників – святий дім. - Але який святий дім, коли після 1990-х років так багато людей впали обличчям у бруд, коли майно спілки розтринькали? Є низка проблем, які роблять канонізацію письменників старшого покоління майже неможливою. - А хіба ми не знали, чим займаються старші письменники? Ми знали, хто кого відправляв на Соловки. Але є природній відбір. Є Тичина, і є Сємьон Гордєєв, який підписував списки, відправляв у заслання, клав пістолет на стіл і погрожував убити. Тоді була етика старшої людини. Зараз, коли все це діло почалося, я майже не ходжу в Спілку письменників. - Вас там хтось ображає? - Мене ображає сама поведінка. Наприклад, коли двоє молодиків підходять і ногами б’ють у двері та ідуть, куди хочуть. Та ми ніколи такого собі не дозволяли – ні Євген Гуцало, ні Іван Драч, ні Микола Вінграновський, той взагалі ніколи не гордився. Варваризм з’явився, вседозволеність, відсутність виховання. Можливо, наші батьки більше нас ременяками шмагали по задниці, можливо, це допомагало. Мені до глибини душі болить, скільки тих хлопців уже на тому світі. В наш час такого не було. А зараз масово спиваються та вмирають. - Кого маєте на увазі? -Їх дуже багато. Кашка, Олесь Ульяненко – надзвичайно талановитий був, це розкішна проза. Всі поспивались і повмирали. - Зараз дуже популярні думки про те, що суспільство деградує, люди не читають, кругом занепад і розпад. Ви згодні? - Деградація відбувається – це однозначно. Я часто їжджу по глибинкам України, особливо по рідній Чернігівщині. Повертаюся звідти хворий. Зараз краще туди не їздити, особливо коли знаєш, які ті села були ще 25 років тому. Села повимирали, сильна стать поспивалася, практично немає чоловіків. Ніхто цим селом не займається від виборів до виборів. Але культура, мова, пісня України завжди живилася селом. - Може це прийшов час збудувати щось нове, замінити сільську культуру на щось міське – урбанізація все одно відбувається. - Воно природнім чином відбувається. Це не в тематиці – це на рівні генному. Мова - це живий організм. - Але до чого тут українська мова до села? - Ідеться про дух. Ви відчуваєте в київському середовищі, що живете в Україні? - Звісно. - А я не відчуваю. Хіба що в радянські часи довелося декілька разів відставникам давати по морді за те, що називали мене хохлом. Зараз духу нема. Здеградовані самі творці. Як можна, щоб у письменника, який пише українською мовою, діти говорили між собою російською? Риба починає гнити з голови. - Так а надія взагалі є? - Рано чи пізно Україна буде українською. Ці процеси ніхто не може проконтролювати. Це генетичне самозбереження. Я в це вірю, бо інакше навіщо жити? Крымская литературная премия В Симферополе состоялась церемония вручения дипломов премии, учреждённой Литературной академией Крымского отделения Национального союза писателей Украины и Таврическим национальным университетом им. В. Вернадского, за выдающиеся достижения в литературном творчестве, — пишет газета «Крымская правда». Эта награда - общественное признание заслуг переводчиков, публицистов, поэтов и прозаиков, которых не выдвигают официальные организации, а определяет экспертная комиссия, члены которой внимательно следят за литературным процессом в республике. В номинации «Художественный перевод» диплома удостоена доктор филологических наук, ведущий профессор кафедры русской и зарубежной литературы ТНУ, отличник народного образования Украины, академик Академии наук высшей школы Украины Марина Новикова, в активе которой - переводы произведений на двенадцать языков ста шестидесяти авторов. Второй лауреат в этой номинации - трагически погибший десять лет назад заслуженный работник культуры АРК, лауреат всеукраинского конкурса «Золотая Фортуна» Сергей Дружинин. Он переводил с испанского, польского, фарси и крымскотатарского языков. Книга переводов средневековой поэзии ханов Гиреев принесла ему авторитет в профессиональной творческой среде далеко за пределами Крыма. Лучшими публицистами признаны Людмила Никифорова и Евгений Никифоров, изыскания и статьи которых возвращают из небытия факты, события, связанные с прославившими их родную Евпаторию и весь Крым выдающимися людьми. В номинации «Лучший детский писатель» отмечена создатель журнала «Крымуша», автор многочисленных книг заслуженный журналист Украины, лауреат литературной премии имени Короленко Светлана Ягупова. Звания «Крымский поэт-2013» удостоены фронтовик, кавалер ордена «За мужество», заслуженный деятель искусств АРК, лауреат премии имени Льва Толстого Николай Тарасенко, продолжающий в 93 года активно писать и публиковаться, и ушедший из жизни пять лет назад, не дождавшись широко признания, Александр Вишневой. Лауреатами в номинации «Крымский прозаик-2013» стали лауреат премии имени Льва Толстого, севастопольского форума «Общественное признание», автор сорока трёх романов Валерий Воронин и автор книги «Сон крымчака» Александр Ткаченко, которого не стало в 2007 году вскоре после того, как он презентовал в Симферополе свою книгу, вышедшую в Москве, где он жил последние годы. Почётное звание «Литературных дел мастер» будет отныне носить Валентина Фролова, заслуженный деятель искусств и лауреат премии Крыма, лауреат премий имени Льва Толстого, Александра Невского, Владислава Крапивина, Юрия Долгорукова. Валентина Сергеевна отмечена орденом княгини Ольги, почётным знаком «За заслуги перед Севастополем». Она - создатель и издатель исторического альманаха «Севастополь». По её инициативе осуществляется издание из ста томов «Историческая повесть». Новая премия не имеет пока денежного подкрепления. Учредители надеются, что найдутся меценаты, которые поддержат благородное начинание. Отмечать литераторов планируется ежегодно. О  каждом из отмеченных в нынешнем году можно написать не только очерк, но и целую книгу. Но и из написанного ими можно почерпнуть много интересного и поучительного из жизни талантливых людей, посвятивших и посвящающих свою жизнь служению слову, объединяющей людей разных национальностей литературе. Читайте их стихи, статьи, романы и повести, и многое откроете не только для себя, но и в себе.На фото: момент вручения премии Марине Новиковой (справа). Книги и чтение Андрей Курков: мысли о насущном… Популярный в Украине и далеко за ее пределами прозаик Андрей Курков презентовал свой новый роман - „Львовская гастроль Джими Хендрикса”, — сообщила «Українська літературна газета» . Общаясь с гостями Львовского художественного клуба, Андрей Курков сформулировал несколько мыслей о потенциале украинской литературы, успехе прозаических произведений, политике в литературе. О потенциал украинской литературы и чем она интересна иностранному читателю: „К счастью, все больше украинских авторов переводятся на иностранные языки. Если еще 5 лет назад к украинской литературе относились весьма скептически, то сейчас интерес к нам растет. Европа устала от своей собственной литературы. Немцы устали от своей серьезной литературы. Англичане устали от собственной литературы о трудных подростках. И поэтому Украина очень уместна с совсем другой литературой, с совсем другими историями, которые происходят на фоне им, европейцам, незнакомой и немного экзотической жизни. Потенциал украинской литературы большой, а это означает, что мы еще очень мало сделали”. О признаках будущего успеха романа: „Во-первых, надо рассказывать историю, которую легко понять. Не надо много шифровать. Во-вторых, очень важно, чтобы автор любил всех своих персонажей, даже отрицательных. Ведь читатель подсознательно не воспринимает героя, которого не любит автор. Таким образом автор навязывает свою нелюбовь. Этого надо избегать. Читатель - это умный человек, потому что он читатель. Он хочет сам решать, кто ему нравится, а кто нет. Он хочет самостоятельно делать выводы. Поэтому, по моему мнению, есть два основных признака успешного романа: надо рассказывать историю, которая останется в памяти, и создавать героев, с которыми ты хочешь потом сесть и пить кофе”. О разнице между Киевом и Львовом: ”Уже давно для себя отметил, что в городах, где активно развивается малый, семейного типа бизнес, процент активных неравнодушных людей гораздо выше. А в городах, где сосредоточены крупные заводы и фабрики, очень мало людей, которые пойдут и будут предпринимать самостоятельно. Так, Львов - это столица мелкого бизнеса. Это город, где много индивидуалистов, людей, которые способны нечто делать самостоятельно. И поэтому это город, где люди чувствуют себя патриотами этого города и где ощущается городская община. Киев - это столица, куда приезжают люди нечто строить для себя, но не на своей территории, не чувствуя города. Они приезжают работать, а не становиться киевлянами. Здесь нет ощущения единого города и единой общины. И здесь гораздо труднее что-то сделать вместе, трудно объединить людей ради доброго дела”. О политике в своих произведениях: „В двух моих последних романах нет политики. По моему мнению, заполитизированность украинского общества - это уже некая болезнь. Я боюсь, что люди начнут ждать произведений только на политическую тематику. Они забудут о том, что есть истории о любви, что есть детективы, триллеры, исторические романы. Считаю нужным нашим людям время от времени абстрагироваться от политических событий”. О значении Интернета для писателя в сборе информации и важности ощущение атмосферы города, о котором он пишет: „В Интернете можно найти что угодно, но это будет поверхностная информация. Она как быстро приходит, так и быстро улетает. Гугл не передает настроение, не дает ощущения атмосферы. Для меня всегда важно чувствовать то, о чем я пишу. В процессе написания своего последнего романа мне очень понравилось знакомиться с городом, работать с настоящими героями, приглашать этих людей в роман. Думаю, что попробую нечто такое еще раз”. О „черном” оптимизме: „Я придумал для себя теорию „черного” оптимизма” - это когда ты знаешь, что все, в конечном счете, будет хорошо, но не знаешь, доживешь ли ты до этого момента. Я дожил. Главный принцип моего оптимизма - это то, что я люблю жизнь и надеюсь, что она будет отвечать мне тем же. Желаю всем любить жизнь и помогать ему любить Вас!” И еще. Писатель - это не тот, кто пишет, а тот, кого читают. Если украинцы не станут читать, у нас никогда не будет книжного рынка, книги будут и дальше выходить тиражом 500 экземпляров. А это означает, что эти писатели никогда не станут профессиональными писателями, а современная украинская литература никогда не станет настоящим литературным явлением, - сказал А. Курков |
